Сьогодні я хочу поговорити про жертовність, а точніше про ту жертву, яку ви приносите щодня. Заради роботи, яка не подобається, але як вам здається, забезпечить вам і вашій родині нормальне життя, заради чоловіка та сім’ї, яке при тверезому погляді розпадеться на шматки, заради дитини, мами, тата, сестри, брата… І список, чому і заради кого ваше особисте життя не налагоджується і ви не відчуваєте себе задоволеним життям, можна ще продовжувати і продовжувати.

Не зрозумійте мене невірно, я не засуджую саме поняття жертовності. Я хочу показати, що іноді ми жертвуємо людям, яким це не потрібно. Не тому, що вони егоїсти та споживачі. А тому, що їм просто це не потрібно, немає жодної об’єктивної, доцільної потреби.

Наші жертви, до того ж, найчастіше ґрунтуються на наших щирих, але, на жаль, ілюзіях. На мантрі «я винна». А ось чому я винна, при більш детальному розборі виявляється, що ми й самі не можемо відповісти на це питання.

Жінки дуже часто позбавляють себе щастя, вважаючи, що їхнє ув’язнення себе «в монастир» робить їх близьких… щасливими. Не розуміючи при цьому просту істину: якщо ви щасливі, то щасливі і ваші рідні. Тому що якщо ви сяєте, ваша душевна енергія переходить і оточуючим. Тому що вони хочуть бачити блиск у ваших очах та посмішку на обличчі.

Я дуже вас прошу: ПЕРЕСТАНЬТЕ БУТИ ЖЕРТВОЮ У ВАШОМУ ЖИТТІ! Не бійтеся зробити щось собі, для власного благополуччя. Нещасні люди ніколи не зроблять інших щасливими. Може це звучить жорстоко, егоїстично, але це правда.
У Книзі всіх Книг є одна дивовижна і дуже глибока думка, яка не одразу далася моєму розумінню: «Врятуєшся сам, урятуються інші…» Подумайте над нею.
Сьогодні я хочу подарувати Вам одну прекрасну казку. Прочитайте її і задумайтеся, а чи варто приносити себе, свої захоплення, свої мрії в жертву і далі?

Я сподіваюся, що після прочитання Казки, Ви абсолютно точно виберете для себе замість бути Жертвою — бути Жінкою!

Отже, КАЗКА ПРО непотрібну жертву

– Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви 853.
— А що так багато народу?
— А ви думали? Одна ви, чи що, така розумна? Геть, всі, хто попереду – туди ж.
— Ой, матусі… Це коли черга дійде?
– Не турбуйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите?
— Я в ім’я кохання. А ви?
— А я в ім’я дітей. Діти – це все моє!
— А ви що як жертва принесли?
— Своє особисте життя. Аби діти були здорові та щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликала хороша людина – не пішла. Як я їм вітчима додому приведу? Роботу кохану покинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий садок, щоб на очах, під наглядом, доглянуті, нагодовані. Усі, все дітям! Собі – нічого.
— Ой, я так вас розумію. А я хочу пожертвувати стосунками… Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не лишилося… У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але… От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче… Каже, що звик до мене… А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо…
– А ви?
— Я теж плачу… Мучуся ось, давно вже… Збожеволію скоро!
— Так, життя така жорстока штука… Завжди доводиться чимось поступатися. Приносити щось у жертву… Розчиняються двері, лунає голос: «Хто за №852? Заходьте!».
– Ой, я пішла. Я так хвилююся!!! А раптом жертву не приймуть? Не забудьте, ви наступна. № 853 стискається в грудочку і чекає на виклик. Час тягнеться повільно, але з кабінету виходить №852. Вона розгублена.
– Що? Ну що? Що вам сказали? Взяли жертву?
— Ні… Тут виявляється випробувальний термін. Вислали ще подумати.
– А як? А чому? Чому не одразу?
— Ох, люба, вони мені таке показали! Я їм – ррраз! – на стіл жертву.

Своє особисте життя. Вони питають: «А ви добре подумали? Це ж назавжди!». А я їм: Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама їм пожертвувала». А вони мені: «Присядьте та дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Наче діти вже виросли. Донька заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палиці, невістка крізь зуби розмовляє… Я йому: «Ти що ж, синку, то зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мамо, у наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нема чим?». А чим мені зайнятися, я ж, окрім дітей, нічим і не займалася? Це що ж, чи не оцінили дітки мою жертву? Даремно, я намагалася?
З дверей кабінету долинає: «Наступний! №853!».

— Ой, тепер я… Господи, ви мене зовсім з колії вибили… Це що ж? Ай, гаразд!
— Проходьте, сідайте. Що принесли у жертву?
– Відносини …
— Зрозуміло… Ну показуйте.
— Ось… Дивіться, вони невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, не розношені, ми лише півроку тому познайомилися.
— Заради чого ви жертвуєте?
— Заради збереження сім’ї…
— Чиїй, вашій? А що, є потреба зберігати?
– Ну так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає.
– А ви що?
— Ну, що я? Мене хто запитує? З’явилася в моєму житті інша людина, як стосунки у нас.
— То ви ці нові стосунки у жертву?
— Так… Щоб сім’ю зберегти.
– Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка – інша жінка. У вас інший чоловік. Де тут родина?
– Ну і що? За паспортом ми – все ще одружені! Значить, сім’я.
— Тобто вас усе влаштовує?
– Ні! Ні! Ну, як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю!
— Але проміняти на нові стосунки ні за що не погодьтеся, правда?
— Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу… Загалом, мені не шкода!
— Ну, якщо вам не шкода, тоді нам тим більше. Давайте жертву.
— А мені казали, що у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте?
— Кіно тут буває різне. Кому про майбутнє, кому про минуле… Ми вам покажемо про сьогодення, хочете?
– Звісно хочу! Бо якось швидко це все. Я й підготуватись морально не встигла!
– Включаємо, дивіться.
– Ой ой! Це ж я! Боже мій, я що, ось так виглядаю? Та брехня! Я доглядаю за собою.
— Ну, у нас тут не соцреалізм. Це ваша душа таким чином на зовнішньому вигляді відбивається.
— Що, отак відбивається? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повислі …
— Так завжди виглядають люди, коли душа плаче…
— А що це за хлопчик? Чому мені його так шкода? Славний який… Дивіться, дивіться, як він до мого живота притискається!
– Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі.
– Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина!
— А у душі – дитина. І притискається, як до матусі.
– Та він і в житті так! Завжди до мене прислухається. Притуляється. Тягнеться!
— Ви не до нього, а він до вас?
— Ну, я з дитинства засвоїла – жінка має бути сильнішою, мудрішою, рішучою. Вона має і сім’єю керувати, і чоловіка спрямовувати!
— Ну, так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І лає, і пошкодує, і приголубить, і пробачить. А що ви хотіли?
– Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані… Він такий винний, і до своєї лахудри ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю!
— Звичайно, так воно й трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної мамочки. Поплаче у фартух, повиниться… Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Чи будете любов у жертву приносити? Чи не передумали?
– А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали?
– А його у вас немає. При такому справжньому – втече ваш виріс «малюк», не до іншої жінки, так у хворобу. Або зовсім – у нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під спідниці мами. Йому теж рости полювання …
— Але що мені робити? Заради чого я тоді себе жертвуватиму???
— А вам видніше. Може, вам бути матусею дуже подобається! Більше, ніж дружиною.
– Ні! Мені подобається бути коханою жінкою!
— Ну, матусі також бувають коханими жінками, навіть часто. Так що? Чи готові принести себе в жертву? Заради збереження того, що маєте і щоб чоловік так і залишався хлопчиком?
– Ні… Не готова. Мені треба подумати.
– Звичайно звичайно. Ми завжди даємо час на роздуми.
— А поради видаєте?
— Охоче ​​й із задоволенням.
— Скажіть, а що треба зробити, щоб мій чоловік… ну виріс, чи що?
— Мабуть, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе та навчитися бути Жінкою. Спокусливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такий квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на теплих м’яких грудях.
– Так? Ви думаєте, допоможе?
— Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все ж таки оберете бути Жінкою. Але якщо що – ви приходьте! Відносини у вас просто чудові, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей у ​​світі про такі стосунки мріють? Тож якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних – милості просимо!
— Я подумаю… №853 розгублено виходить із кабінету, судомно притискаючи до грудей стосунки. №854, обмираючи від хвилювання, заходить до кабінету.
— Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася.
Двері зачиняються, далі нічого не чути. Коридором походжають люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єри, таланти, можливості, любов – все те, що вони готові самовіддано принести в жертву…
Казки Ельфіки, «Жертва»